June 7th, 2012

Книга "Радуга для друга" на украинском языке. Перевод Марины Ковальчук.




МИХАЙЛО САМАРСЬКИЙ

Присвячую тим, у кого мертві очі, але живе серце.




РАЙДУГА  ДЛЯ ДРУГА

Повість


Найкраще, що має людина, – це собака.
Т. Шарле



ЧАСТИНА ПЕРША

ДОРОГА ДОДОМУ


Глава 1

Як собак нерізаних... Дуже дотепно. Ні сіло, ні впало. От молодці! Оце люди! Цікаво, що б ви сказали, якби ми в свою собачу мову ввели такий фразеологізм, але вивернутий навиворіт? Ось уявіть ситуацію: повертаюся я додому з виставки, і сусідський пес у мене запитує: «Як успіхи, шановний? Чи багато було собак?» А я йому відповідаю: «Так як людей нестріляних...» Ну, і як вам вислів? Не думаю, що комусь сподобається. Ось так і нам, наші любі двоногі друзі. Як тут не погодитися, що собака – наочний приклад людської невдячності.
Однак я взагалі не про те. Дивіться, що відбувається: смикають мене за вуха, тріпають за шию, сунуть у морду... Можна, я казатиму «в обличчя»? Ну так ось, сунуть в обличчя всіляку гидоту ... Втім, не буду кривити душею: не гидоту, далеко не гидоту! Сунуть найчастіше таку смакоту, що слиною можна вдавитися. Одного разу я мало не зірвався.
Стоїмо ще з моїм першим підопічним Іваном Савелійовичем (царство йому небесне) перед пішохідним переходом, чекаємо на зелене світло. Моє завдання: простежити, щоб усі автомобілі спинилися. І не просто спинилися, а в призначеному місці. Гадаєте, даремно для вас, людей, малюють смуги перед світлофором. Користуючись нагодою, прошу вас, панове водії, не заїжджайте за цю смугу. Зрячій людині простіше, вона оминула капот автомобіля і пішла далі. А мій підопічний не одразу розуміє, що я від нього хочу – начебто йдемо переходом, а тут поводир тягне його в бік. Розумієте? Сказати ж я не можу, починаю скиглити, тягти поводок, іноді навіть гавкнути доводиться. Підопічний мій розгублюється, зупиняється, щоб збагнути, що це я виробляю, ціпком стук-стук-стук. Деякі водії ледь через вікно не вистрибують, кричать: машину подряпаєш, гад! А який же він гад? Йому ж треба якось визначитися, що перед ним. Тут рукою не помацаєш – можна таке намацати, що й без руки залишишся.

Ото доки розбереться, світлофор вже моргає, машини починають ревіти, до старту готуються. Коли нетерплячі водії тиснуть на газ, це ще півбіди. А є ідіоти, які ще й сигналити починають, мовляв, давай-давай, сліпцю, рухайся швидше. Або мені свистять, причмокують, ніби підбадьорюють. Якби ви знали, люди, як я в такі моменти вас не люблю. Іноді дивишся на вас і думаєш: хіба ж вам не соромно? Адже така біда може з кожним трапитися. Невже, вигравши кілька секунд на цьому триклятому світлофорі, ви станете щасливіші? Дуже вас прошу, люди: побачивши сліпого з поводирем (ну, з таким, як я), поводьтеся якомога спокійніше і тихіше, не відволікайте нас, не доводьте до біди. Домовилися?
Ну так ось, стоїмо перед «зеброю», і тут я правою ніздрею чую запаморочливий запах. Запах знайомий до болю у шлунку – я вже чув його, коли проходили повз кіоск з написом «Кури-гриль. Шаурма». Намагаючись не відволікатися від дороги, краєм ока помічаю смачнющий шматок курки, підсмажений, золотистий, ароматний... Досі не знаю, як я в той момент стримався і не вхопив делікатес. Все-таки школа для собак багато важить.
Красно дякую вам за добро, за ласку, за бажання пригостити, але, люди, я на роботі! Розумієте? Я – не розпещена болонка чи пудельок, які безтурботно гуляють зі своїми господарями, від нудьги побризкуючи на стовпчики. Я працюю. Серйозно кажу: я не просто йду поряд зі сліпим, я працюю. І повірте, робота в мене не така вже й легка. Моє завдання – довести підопічного туди, куди він запланував, і щоб він при цьому не розбив собі голову, не спіткнувся, не впав, зрештою, не промочив у калюжі ноги. Я зобов'язаний попередити про всі перепони, маю встигнути зупинитися перед будь-якою перешкодою і дати можливість людині перевірити ціпком, що перед нею. Якщо перешкода перекриває частину дороги, я відхиляюся вправо чи вліво і обводжу підопічного, при цьому ще й зважаю, щоб він пройшов під низько схиленими гілками або ще якоюсь штуковиною на рівні його зросту. До мого завдання також належить забезпечити, щоб підопічний не зіткнувся з іншими людьми. Якщо ми їдемо автобусом або трамваєм, я показую вхід, а потім – вихід. Отже, турбот вистачає.

Collapse )