?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry




МИХАЙЛО САМАРСЬКИЙ

Присвячую тим, у кого мертві очі, але живе серце.




РАЙДУГА  ДЛЯ ДРУГА

Повість


Найкраще, що має людина, – це собака.
Т. Шарле



ЧАСТИНА ПЕРША

ДОРОГА ДОДОМУ


Глава 1

Як собак нерізаних... Дуже дотепно. Ні сіло, ні впало. От молодці! Оце люди! Цікаво, що б ви сказали, якби ми в свою собачу мову ввели такий фразеологізм, але вивернутий навиворіт? Ось уявіть ситуацію: повертаюся я додому з виставки, і сусідський пес у мене запитує: «Як успіхи, шановний? Чи багато було собак?» А я йому відповідаю: «Так як людей нестріляних...» Ну, і як вам вислів? Не думаю, що комусь сподобається. Ось так і нам, наші любі двоногі друзі. Як тут не погодитися, що собака – наочний приклад людської невдячності.
Однак я взагалі не про те. Дивіться, що відбувається: смикають мене за вуха, тріпають за шию, сунуть у морду... Можна, я казатиму «в обличчя»? Ну так ось, сунуть в обличчя всіляку гидоту ... Втім, не буду кривити душею: не гидоту, далеко не гидоту! Сунуть найчастіше таку смакоту, що слиною можна вдавитися. Одного разу я мало не зірвався.
Стоїмо ще з моїм першим підопічним Іваном Савелійовичем (царство йому небесне) перед пішохідним переходом, чекаємо на зелене світло. Моє завдання: простежити, щоб усі автомобілі спинилися. І не просто спинилися, а в призначеному місці. Гадаєте, даремно для вас, людей, малюють смуги перед світлофором. Користуючись нагодою, прошу вас, панове водії, не заїжджайте за цю смугу. Зрячій людині простіше, вона оминула капот автомобіля і пішла далі. А мій підопічний не одразу розуміє, що я від нього хочу – начебто йдемо переходом, а тут поводир тягне його в бік. Розумієте? Сказати ж я не можу, починаю скиглити, тягти поводок, іноді навіть гавкнути доводиться. Підопічний мій розгублюється, зупиняється, щоб збагнути, що це я виробляю, ціпком стук-стук-стук. Деякі водії ледь через вікно не вистрибують, кричать: машину подряпаєш, гад! А який же він гад? Йому ж треба якось визначитися, що перед ним. Тут рукою не помацаєш – можна таке намацати, що й без руки залишишся.

Ото доки розбереться, світлофор вже моргає, машини починають ревіти, до старту готуються. Коли нетерплячі водії тиснуть на газ, це ще півбіди. А є ідіоти, які ще й сигналити починають, мовляв, давай-давай, сліпцю, рухайся швидше. Або мені свистять, причмокують, ніби підбадьорюють. Якби ви знали, люди, як я в такі моменти вас не люблю. Іноді дивишся на вас і думаєш: хіба ж вам не соромно? Адже така біда може з кожним трапитися. Невже, вигравши кілька секунд на цьому триклятому світлофорі, ви станете щасливіші? Дуже вас прошу, люди: побачивши сліпого з поводирем (ну, з таким, як я), поводьтеся якомога спокійніше і тихіше, не відволікайте нас, не доводьте до біди. Домовилися?
Ну так ось, стоїмо перед «зеброю», і тут я правою ніздрею чую запаморочливий запах. Запах знайомий до болю у шлунку – я вже чув його, коли проходили повз кіоск з написом «Кури-гриль. Шаурма». Намагаючись не відволікатися від дороги, краєм ока помічаю смачнющий шматок курки, підсмажений, золотистий, ароматний... Досі не знаю, як я в той момент стримався і не вхопив делікатес. Все-таки школа для собак багато важить.
Красно дякую вам за добро, за ласку, за бажання пригостити, але, люди, я на роботі! Розумієте? Я – не розпещена болонка чи пудельок, які безтурботно гуляють зі своїми господарями, від нудьги побризкуючи на стовпчики. Я працюю. Серйозно кажу: я не просто йду поряд зі сліпим, я працюю. І повірте, робота в мене не така вже й легка. Моє завдання – довести підопічного туди, куди він запланував, і щоб він при цьому не розбив собі голову, не спіткнувся, не впав, зрештою, не промочив у калюжі ноги. Я зобов'язаний попередити про всі перепони, маю встигнути зупинитися перед будь-якою перешкодою і дати можливість людині перевірити ціпком, що перед нею. Якщо перешкода перекриває частину дороги, я відхиляюся вправо чи вліво і обводжу підопічного, при цьому ще й зважаю, щоб він пройшов під низько схиленими гілками або ще якоюсь штуковиною на рівні його зросту. До мого завдання також належить забезпечити, щоб підопічний не зіткнувся з іншими людьми. Якщо ми їдемо автобусом або трамваєм, я показую вхід, а потім – вихід. Отже, турбот вистачає.

Ви хоч уявляєте, що таке працювати поводирем? Якщо відповісте «так», не ображайтеся, я вас укушу. Не треба бути таким самовпевненим і робити поспішні висновки. Не кажіть одразу «так». Щоб уявити і зрозуміти мою роботу, треба самому з шлеєю на спині декілька років походити за цими безпорадними «господарями». Ви помітили, що я слово «господар» взяв у лапки?
Так, деякі вважають себе нашими господарями, хоча без нас і кроку не можуть ступити. Ось захочу я (до речі, породистий лабрадор, навіть, кажуть, родич собаки одного відомого політика), щоб мій так званий господар розбив собі лоба або, припустімо, врізався у якийсь стовп, та мені це як кущ обісця... обійти. Але ж я профі, спец, мене у спеціальній школі навчали два роки, а це по-вашому років з десять. Ви за цей час встигаєте дві вищі освіти здобути. Звісно, я не допущу такої ницості – підставити свого підопічного. Моє завдання: вберегти його від будь-яких непорозумінь. Але прикро, коли кажуть: твій господар. Ті, кого я супроводжую, не господарі мені. Це мої друзі. І повірте, навіть серед вас, людей, у них ніколи не буде більш відданого і вірного друга, ніж я. Ви можете іронічно всміхнутися, підняти очі догори, навіть стусонути мене ногою, але від цього нічого не зміниться. Ви самі придумали приказку «Добре, коли собака – друг людини, але погано, коли друг – собака». Придумали, але не подумали, хоча бог нагородив вас розумом і здатністю міркувати. Що ж поганого в тому, що ваш друг – собака? Гаразд, я розумію, що ви мали на увазі. Тому й не ображаюся.
Отже, якщо вам цікава ця історія, я продовжу. Мені вже п'ять років. За людським мірками я вдвічі старший за свого підопічного (Сашкові тринадцять людських років). А раніше я працював у сліпого пенсіонера. Іван Савелійович був гарною людиною і моїм другом. Він навіть іноді дозволяв мені на своєму ліжку порозкошувати. Прийдемо додому, Іван Савелійович зніме з мене всі ці поводирські прибамбаси, погодує, розчеше і каже:
– Давай, Трисоне, розслабляйся.
Думаєте, мені легко ходити зі шлеєю? Увечері, коли я від неї позбавляюся, так хочеться на спині повалятися, лапи задерти до стелі, витягнутися на весь зріст, потім пострибати, за м'ячиком побігати. Іван Савелійович ніколи мене не сварив, навіть у той нещасливий вечір, коли я розбив вазу. Розумів старий, що не навмисно. Мені було соромно. Притулився до його ноги і тихесенько вию. Іван Савелійович гладить мене і примовляє:
– Не плачь, Трисоне, бог з нею, з цією посудиною. Посуд б’ється на щастя.
Я досі так і не зрозумів, яке щастя може бути від розбитої вази? Ще не чув, щоб по телевізору про це розповідали. Словом, помер мій Іван Савелійович. Він помер, а мене повернули до школи. Як я за ним сумував… Шматок у горло не ліз. Все думав, кому ж мене тепер віддадуть...
Не знаю, якими шляхами, яка доля його завела, але якось до нашої школи приїхав Сашко, нинішній мій госп... підопічний.
Якщо ви зрячий і ніколи не стикалися з проблемами сліпих людей, то поясню саме для вас. Перш ніж нас (собак-поводирів) передають новому госп... (тьху, чорт, це ж треба, як втовкмачили своїм дресируванням) підопічному, ми маємо побути якийсь час разом. Тобто звикнути один до одного, принюхатися, придивитися. Хоча хто до мене придивлятиметься, якщо вони всі сліпі? Це я маю придивитися. А вони тільки прислухаються, принюхуються, ну, і ще примацуються. Про всяк випадок, щоб алергії не було чи ще якоїсь гидоти. У людей багато всіляких заскоків. Це ми невибагливі.
Хоча трапляється, що й ми теж вибрикуємо. Так-так. Наша вівчарка Лада з сьомого вольєра так і не змогла знайти спільної мови зі своєю новою підопічною. Жінка повернула собаку до школи. До речі, найкраща школа поводирів. Отож якщо знадобиться – звертайтеся. Мене, звісно, там вже немає, але мої друзі та подруги, повірте, вас не підведуть. Ви знаєте, як нас там перевіряють? Ого-го! Тести всілякі, випробування...
Словом, будь-кого туди не беруть. Ми – студенти цього університету – всі маємо врівноважену психіку, не звертаємо уваги (у кожному разі, намагаємося з усіх сил) на сторонні шуми, абсолютно не помічаємо цих огидних котів і кішок. Ні, звісно, ми їх помічаємо (як можна не помітити?), але не звертаємо на них уваги. Знову неправильно. Ми звертаємо на них увагу, але не маємо права на них реагувати, чим ці зеленоокі тварюки часто користуються. Серйозно.
Ось вам свіженький випадок. Заводжу я свого Сашка до під'їзду (там багато сходинок, і треба бути дуже обережним), а в цей момент з дверей суне краля перської крові (або шерсті, якщо вам завгодно), вся така пафосна, з ідіотським рожевим бантом на шиї, кігтики підстрижені, хвостик напарфумлений, вушка, ніби маленькі локатори (круть-верть у різні боки). Присягаюся псовою честю, я й не думав на неї гарчати, тим паче гавкати. А ця білява дурепа як фиркне, як хвіст свій розпушить, як спину вигне, і – хрясь! – мене лапою по мор... по обличчю. Якби ви знали, як мені було образливо. Та якби не мій Шурик, якби не мій професіоналізм і не моя відповідальність, я цій істеричці в одну мить хвіст перекусив би. Слово честі, від образи ледь не заплакав. Стримався, тільки трохи заскавчав – ця хатня «баронеса», незважаючи на стрижені кігті, подряпала мені ніс. Злизнув я солонувату крапину крові та й повів Сашка додому. А що робити? Не можна мені на цих дурисвіток відволікатися...
До моєї появи Сашко жив з мамою і бабусею. Його тато загинув в автокатастрофі. Виявляється, у той фатальний день у машині разом з батьком їхав і Шурик. Йому тоді було одинадцять. Лікарі винесли вирок: райдужка і кришталик безповоротно втрачені. Я погано розуміюся на медичних тонкощах, але після цієї трагедії хлопець не бачить. У сім'ї кажуть, що є якийсь знаменитий лікар, який може повернути Сашкові зір, але коли це станеться – нікому не відомо. А поки що я – його лікар і очі, і друг.


Глава 2

Із Сашком ми швидко знайшли спільну мову. Хоча спочатку я на нього ображався. Трохи, зовсім трішки. Самі поміркуйте. Як ви вже зрозуміли, мене кличуть Трисон. Коли ми в школі разом з ним дресирувалися, він мене так і називав. Все було нормально. Сашко успішно склав іспит. А що ж дивуватися? Зі мною будь-який новачок складе іспит. Я ж не тільки виконую команди підопічного, частенько доводиться й ініціативу виявляти. Доречну, звісно, в межах розумного.
Словом, все пройшло гладко. Повернулися додому (з нами ще була Сашкова мама), бабуся Єлизавета Максимівна зустріла нас привітно. До речі, її ім'я я довідався випадково – сусід приходив і так назвав бабуню. Так, вдома її всі чомусь називають бабунею. Я помітив, люди бувають дивними. Сашко називає її так, це зрозуміло, і Світлана Сергіївна туди ж. А я думаю, яка ж вона тобі бабуня, якщо це твоя мама? Вас, людей, іноді складно зрозуміти. Хоч наразі це неважливо.
Отже, я – Трисон. Ви хоч знаєте, що це за ім'я? О-о-о! Це вам не Тузик якийсь плямистий і не Рекс клишоногий. Іван Савелійович мені докладно розповів про моє ім'я. Мало того, що я породистий пес, до всього й ім'я у мене непросте. Так звали колись тибетського царя. Трисон Децен, який багато-багато років тому дійшов висновку, що просвітлення можна досягти тільки в результаті морального і духовного вдосконалення під керівництвом майстра. Без всякого вихваляння заявляю: майстер у мене в школі був бездоганним. Ви зрозуміли, до чого я веду? Неабияка справа – просвітлений лабрадор!
І раптом Сашко почав називати мене Тришком. Я спочатку навіть не зрозумів, до кого він звертається. Прокинувся рано вранці і нишпорить рукою біля ліжка, мене шукає. А я ж не дурень під ногами лежати. Я розмістився біля спинки, щоб бува Сашко на мене вночі не наступив. Підвівся, гавкнув тихенько, даючи зрозуміти, що я тут. А він каже:
– Три… Тришку, ти де? Підійди до мене, будь ласка.
Я сиджу і думаю: може, яку іграшку шукає? Подивився навкруги, нічого схожого на Тришка не бачу. Ведмідь плюшевий сидить в кутку, але його, як Сашко вчора сказав, Мишком звати. Де цей бісів Тришко? Нічого не розумію. Сашко посидів-посидів і знову кличе:
– Трисоне!
Це вже мене. Підбігаю, тичуся носом у коліна. Він гладить мене і промовляє:
– Тришку мій, дорогесенький, як тобі спалося на новому місці?
Он воно що, сторопів я, виявляється, Сашко мене Тришком називає. Оце номер! Який же я тобі з біса Тришко? Ти що, Олександре? Але найприкріше, що нічого не вдієш! Ось так відтоді я став Тришком. Слідом за Сашком і Світлана Сергіївна, і Єлизавета Максимівна так мене кличуть. Спочатку я місця собі не знаходив. Як почую «Тришко», аж шерсть дибки ставала. Таке ім'я втратити! Був царем, а став якимось плюшевим псом.
От якби ви мене побачили… Я не просто пес палевого окрасу, не просто жовтий, а, можна сказати, золотий. Не вірите? Уважно придивіться до мене яскравого сонячного дня, надто як я виходжу після душу. Такої краси ви в жодного собаки не знайдете. Ви луснули б від гордощів, якби у вас був такий родовід, як у мене. Моїми предками є собаки вікінгів і басків, які мешкали на острові Ньюфаундленд. До XVIII століття європейці в очі не бачили ніяких лабрадорів. Між іншим, мореплавці завжди вважали нас, і досі вважають, запорукою щасливого плавання. І якщо ви вважаєте, що це звичайне марновірство, то глибоко помиляєтеся. Мої предки завжди допомагали людям. Якщо корабель зазнавав катастрофи, лабрадори витягували на берег канат, яким перебиралися люди. А тих, кому це не вдавалося, мої предки просто перевозили на сушу на собі.
Вирушаючи у плавання, ньюфаундлендські моряки завжди брали з собою двох собак. Моєї породи, звичайно. А які були імена – Хвиля і Прибій! Ви хоч розумієте, що це означає? Хвиля. Прибій. А тут якийсь занюханий Тришко. Як же прикро, як образливо. Хоча я вже давно змирився. Дідько вас забирай, називайте, як хочете.
Одного разу якийсь дідок, знайомий Івана Савелійовича, неправильно назвав його по батькові: чи то Савовичем, то чи Степановичем. Я підказав би старому, але самі розумієте... Дивлюся, Іван Савелійович і вухом не веде. А той все називає і називає. Аж раптом сам дідуган схаменувся. Як заголосить:
– Іване Савелійовичу, вибачайте, шановний, – лусь себе по лобі, – зовсім пам'ять відібрало.
– Та нічого, Тимофію Івановичу, – каже мій підопічний, – яка вже нам тепер різниця. Хоч горшком називай, тільки в піч не саджай.
Згадав я свого давнього друга і перестав на Сашка ображатися. Тришко, то Тришко. Хоч горшком називайте...
Якщо вам цікаво, поясню коротко, чому саме так називається моя порода. Іван Савелійович розповідав, що загалом існує три версії. За першою назва походить від острова Лабрадор, що розміщується недалеко від нашої прабатьківщини. За другою (мені вона найбільше до вподоби) – від португальського слова «Labrador», що перекладається як «трудівник». А третя взагалі якась безглузда, але якщо вже вирішив розповісти, то скажу і про неї – назва походить від мінерала чорного кольору з синюватим відливом, який також називається лабрадор. Чому мені не подобається ця версія? Тому що тільки мої предки мали чорний окрас. Тепер серед моїх побратимів є і золотаві, як я, і навіть шоколадні лабрадори. Ні, жодних мінералів чи островів. Звісно, назва нашої породи походить від португальського слова. Трудівник – він і в Африці трудівник, як каже мій Сашко.
У Росії ми почали з'являтися тільки наприкінці 1960-х років. Іван Савелійович якось розповідав комусь із гостей, що президент США Картер подарував лабрадора Брежнєву, а канадський письменник Моует – Косигіну. Були такі державні діячі в СРСР. Перший час ми жили тільки в Москві та Ризі. Нині моїх побратимів можна зустріти в будь-якому регіоні. Сам я народився в Росії. І хоча у США і Великобританії лабрадори є однією з найпопулярніших порід, я хочу жити на батьківщині, тут працювати, допомагати людям. Ви зрозуміли, що ми споконвіку допомагаємо вам? Наша порода вміє ладнати з людьми. Повірте, ми дуже кмітливі і маємо мирну вдачу. Найголовніші наші якості – доброзичливість і прагнення допомогти людині. Хоча якщо ви дочитаєте цю історію до кінця, зрозумієте, що іноді доводиться діяти наперекір характеру. Як мовиться, у кожного правила є винятки. Втім, якби не було людей, про яких я розповім трохи пізніше, ці винятки нам не знадобилися б. Чесне собаче слово. Чесне слово Лабрадора!


Глава 3

Чув, як наша мама казала бабуні:
– Сашко навіть пожвавішав, повеселів. З собакою йому легше.
– Так. Головне, щоб дитину не образив, – відповіла бабуня. – Все-таки собака – це звір.
У мене від таких слів аж вуха піднялися.
Ні, ну треба ж таке телепнути! «Щоб не образив… звір». Теж мені, знайшла звіра. Вовк я дикий, чи що, або кабан поранений? Хоч би думала, що казати. А ще Іван Савелійович стверджував, що люди похилого віку мудрі. Почув би він твої слова, бабуню Лізо. Ех, не був би я поводирем, неодмінно вчварив би тобі якусь капость, Єлизавето Максимівно. Все-таки не дарма казав мій колишній підопічний, що у собак є лише одна вада – вони вірять людям. Ми віримо, а ви нам не довіряєте. Не всі, звісно, але є й отакі бабусі. Добре, хоч Світлана Сергіївна заступилася за мене:
– Ти що, мамо, – всміхнулася, – ці собаки дуже миролюбні, доброзичливі. Це ж не дворняга якийсь. Навчений пес.
Дякую тобі, Світлано Сергіївно, хоч ти розумієш, хто я такий. Гарна у Сашка мама.
– Ну, гаразд, – відповіла бабуня, – поживемо, побачимо.
Побачите, аякже. Потім ще й ревнувати будете. Сашко все одно найбільше мене любитиме. Бачили б ви, як Іван Савелійович наді мною плакав, коли я мало під електричку не потрапив. Як згадаю той випадок, мурашки по тілу починають бігати, немов бліх нахапався.
Якось поїхали ми з моїм стареньким до його друга в Салтиківку. Електричка – найзручніший транспорт у даному разі. До речі, якщо проїхати цією гілкою ще кілька зупинок у напрямі обласного центру, там розташована моя школа. Приїхали, посиділи з таким самим дідком, щоправда, він зрячий, та й додому. Навіть не знаю, як нам, собакам, після такого випадку ставитися до людей. Проте я не злопам'ятний, все одно від своєї професії не відмовлюся. Отож стоїмо на пероні, народу, як на стадіоні, і кожен ніби приготувався стометрівку бігти. Підходить електричка, натовп як ринеться до дверей, я думав, вони нас розчавлять. А Іван Савелійович розгубився, нічого не розуміє серед натовпу, а за мною й слід прохолов. Тільки не подумайте, що я злякався і драпонув від цього людського стада. Ні, просто мене зіштовхнули з платформи, і я опинився між вагоном та пероном. Вишу на поводку і думаю: бідний мій Іване Савелійовичу, ось і настав мій кінець, як же ти, ріднесенький, без мене додому доїдеш, як з вокзалу до квартири дістанешся?
Я, між іншим, завжди веду свого підопічного до першого вагону, ближче до машиніста. Раптом якої пригоди, хоч поїзд не рвоне галопом по Європі (це так Іван Савелійович мені казав, коли я починав поспішати). Чую, кричить мій старий машиністу, щоб електричка не рушила, і тягне мене догори. А ви знаєте, скільки я важу? Це вам не карася з річки витягти. До речі, нагадайте, я потім розповім, як ми з Іваном Савелійовичем рибалили. Тягне мене старий, а сам крекче – сила вже не та. Добре, якийсь перехожий допоміг. Мене ж витягувати було все одно, що душити. Витягли, а мені світу білого не видно. Все в очах помутніло, і я відключився.
Отямився, відчуваю, щось капає мені на ніс. Розплющую очі, а це Іван Савелійович сидить і плаче наді мною, поруч якась маленька дівчинка, зовсім крихітка, стоїть і щось белькоче. Я нічого не чую, тільки бачу, як вона губами ворушить і пальчиком у носі колупається. Тут услід за зором відновився і слух. Чую, дівчинка запитує: дідусю, чому ви плачете, вас песик помер? А Іван Савелійович як заридає, ніби й справді зібрався мене хоронити. Нагнувся ще нижче і цілує мене, гладить. Чесне слово, перші хвилини після воскресіння я не міг навіть лапою поворухнути, мабуть, добре мене придушило.
Нарешті полегшало, я зібрав сили і – лизь свого рятівника по щоці! Він аж підстрибнув, так смішно в нього вийшло. Уявіть людину, яка підстрибує навшпиньках, – вилитий індик. Коли до Івана Савелійовича дійшло, що я живий, він як схопиться, давай мене на руки піднімати, від радості мало не впустив. Та куди ж ти, Іване Савелійовичу, таку тушу тягнеш? Проте він все-таки вхопив мене на руки (і де тільки сила взялася?), вткнувся обличчям мені в живіт і запитує: ти живий, Трисончику, живий? А що я відповім? Довелося гавкнути. Почувши моє перше слово, він аж пританцьовувати почав. Та опусти мене на землю, думаю, ще бракувало, щоб ти сам звалився з цього дурнуватого перону. Як я потім тебе витягатиму? Щоб підбадьорити щасливого дідуся, я заспівав: у-у-о-у-о-уо! Почув Іван Савелійович цю пісню і зрозумів, що вже можна відпустити мене. Посиділи ми з ним просто на пероні хвилин десять, я вже зовсім оклигав, смикаю за поводок, мовляв, пішли, досить розсиджуватися. Додому дісталися благополучно, якщо не рахувати пригоду в аптеці.
Ви ж розумієте, після такої події і найздоровіший чоловік до аптеки побіжить. Іван Савелійович командує, мовляв, веди до аптеки. Цей маршрут мені добре відомий. Не вважайте мене за хвалька, але я знаю більше тридцяти маршрутів у нашому мікрорайоні. Аптека, так аптека. Мені все одно, куди скажуть, туди й веду. Приходимо. Тільки увійшли, якась пишногруда жінка як заверещить:
– Куди ви з собакою претеся? Тут медичний заклад!
Мільйон разів ми з Савелійовичем заходили до цього закладу, і ніколи не виникало жодних непорозумінь. А цю товстулю я взагалі вперше бачу.
– Нам можна, – спокійно відповідає Іван Савелійович і прямує до віконця.
Неспокійна пані виявилася не за вагою прудкою і перегородила нам дорогу. Я ледве встиг між нею і старим втиснутися. Це ж мій найперший обов'язок. Іван Савелійович зупинився з подивом. Він же знає, що тут не повинно бути ніяких перешкод. Ну, і ціпком своїм перевіряє, що нам заважає. А жінка знову в крик:
– Ну, куди ви своєю палицею тицяєте? Я сказала: з собакою сюди не можна. Негайно виведіть його надвір!
І стоїть, як пам'ятник. Брови насупила, губу випнула, взялася в боки, очі, як у жаби, обличчя червоне, як не лусне. Враження, що ми не за ліками, а пограбувати її прийшли. Звідки у людей стільки ненависті? Я, коли між ними став, просто спиною відчув, як від неї чорні хвилі поширюються. Ну, ті, яких собаки бояться. Є такий спеціальний прилад для відлякування бродячих псів. Людина кнопочку на цьому приладі натискає, а для собаки це, як ломакою межи вух. Деякі інструктори такі прилади використовують під час дресирування своїх вихованців. Падлюки. Я таким «вихователям» руки повідкушував би. До чого це я? Це одоробло-аптекарка перетворилася на такий прилад. Уявляєте, як мені в той момент було? Стою, а над головою ломака уявна мене по маківці: стук-стук-стук! А ви кажете: дивіться-дивіться, сліпий з собакою гуляє. Це ви у своїх офісах гуляєте, а не ми з Іваном Савелійовичем. Ми з ним щодня з дому, як на фронт, йдемо.
– Шановна, – каже Іван Савелійович, – ви, мабуть, тут новенька?
– Немає значення, – пхинькнула аптекарка-прилад, – новенька чи старенька. Вам ясно сказано, що з тваринами вхід до аптеки заборонений. У нас інструкція!
– Прочитайте уважно свою інструкцію, – ввічливо каже Іван Савелійович, але чую, голос уже змінився.
Дурепо, думаю, краще відійди, зараз мій старий тобі таку інструкцію прочитає, що ти до ранку будеш з нею розбиратися.
До речі, якщо б ця настирлива аптекарка хоч раз почула, які слова мій підопічний знає, вона так не ризикувала б. Серйозно. Іван Савелійович мирний чоловік, але якщо його довести, можна таке почути: ой-ой-ой. Я таких слів навіть у школі не чув, хоча інструктори при нас не соромилися.
Аж тут сталося диво. З'явилася інша пані, наша добра знайома.
– О, Трисоне, – каже до мене радісно, – проходь-проходь. – І до колеги:
– Тамаро, пропусти їх.
– Та ви ж самі казали, Поліно Семенівно...
– Тамаро, з собакою-поводирем можна заходити до будь-якого закладу, зокрема й до аптеки.
Той день завершився добре, можна навіть сказати, відмінно. Увечері Іван Савелійович відкоркував для мене банку з курячою тушонкою (це моя святкова страва), привітав мене чомусь з днем народження, і ми разом повечеряли. Декілька разів старий упускав виделку, але я напоготові – одразу подавав.
Взагалі, мій старий був жахливим розтяпою. То ціпок у нього з рук вислизне, то окуляри впустить, то ключі загубить. Із дзвінкими предметами простіше – їх не проґавиш. А ось з рукавичками біда. Поки я за машиною чи пішоходом спостерігаю, мій тюхтій рукавички впустить. Шкода, що я не вмію розмовляти. Йому б до цих рукавичок щось пришити (дзвіночок, наприклад), щоб я чув, коли падають. А останнього року ще одна падуча річ додалася – мобільник. Дякувати добрим людям, підказали трубку до спеціального чохла засунути. Його й знімати не треба, через прозору плівку можна номер набирати. Смішно було спостерігати, як Іван Савелійович набирав номер. Зупиниться посеред тротуару, задере голову догори, немов на небо дивиться, рот розкриє (я коли вперше побачив, думав, зараз заспіває) і тицяє пальцем у кнопки. Іноді прикладе трубку до вуха і раптом різко відірве, знову кнопки натискає. Думаю, приколюється, чи що? Я вже потім зрозумів: номером помилився і перенабирає.
Якось каже мені: Трисоне-Трисоне, і чому ти не вмієш номер набрати? Якби я вмів розмовляти, відповів би: вам, Іване Савелійовичу, дай волю, то ви мене й за кермо посадите. Або ще крутіше пожартував би: а ви, Іване Савелійовичу, скаргу до моєї школи напишіть, що вам такого тупого пса підсунули. Але ж ви розумієте, що це жарт. Ми ніколи по-справжньому один на одного не злилися. Ми любили один одного і все пробачали.
Що це я у спогади поринув? Бабуня винна. З Іваном Савелійовичем ми навіть вечеряли разом, а вона, бачте, сумнівається. «Щоб не образив… звір». Втім, нічого ображатися. Літня жінка, що з неї взяти. Та й знає мене ще мало. Справді, поживемо – побачимо. І я на вас подивлюся, Єлизавето Максимівно, і ви – на мене. Хоча, що мені на вас дивитися, мені за Сашком доглядати треба, а ви з мамою думайте, що хочете...





Profile

misha_samarsky
Михаил Самарский
Мой сайт!

Latest Month

Сентябрь 2018
Вс Пн Вт Ср Чт Пт Сб
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Метки

Разработано LiveJournal.com
Designed by Paulina Bozek